Хто він такий, герой нашого часу?

Коли я чую слово «герой», в моїй уяві з’являється супермен або якась людина з надзвичайною силою та здібностями. Але як виявилося, кожен з нас може стати героєм для когось іншого. Для цього не потрібні фантастичні сили, а просто: добрі вчинки, велике серце, яке вміє любити, турбуватися, співпереживати, співчувати та діяти. Саме з такими людьми мене звела доля - це волонтери Антоніна Потьомкіна, Олексій Балюта та директор Оріхівського обласного центру соціально - психологічної реабілітації дітей Пермякова Антоніна Станіславівна.

Антоніна та Олексій від початку війни на Сході України допомагали військовим речами першої необхідності, медикаментами, продуктами та просто солодощами. Одного разу військові попросили передати таку ж допомогу і дітлахам реабілітаційного центру. Відтоді волонтери почали опікуватися цим закладом. Антоніна та Олексій з листопада почали великий збір речей, солодощів, медичного обладнання, звертаючись за допомогою до всіх небайдужих, навіть, до закордонної діаспори.

Наш клас не був стороннім глядачем у зборі подарунків дітлахам до новорічного свята. Учні та їх батьки взяли активну участь у волонтерському русі і придбали для медичного кабінету реабілітаційного центру - два небулайзери та зібрали кілька великих пакетів з речами та іграшками.

Антоніна та Олексій запропонували мені 28 грудня разом з ними поїхати до дітлахів та привітати їх з Новорічними святами. Я дуже хвилювалася, боялася зустрічі з дітьми, боялася побачити біль і сум в їхніх очах.

Антоніна Станіславівна, директор центру, радо вітала нас, провела екскурсію закладом та запросила на Новорічне свято.

Того дня мені вдалося взяти в Антоніни Станіславівни інтерв’ю, з якого я дізналася такі речі, про які навіть не мала уявлення. Пропоную вам з ним ознайомитися.

- Антоніно Станіславівно, які діти потрапляють до Вас у центр?

Дітей розподіляють до нас з неблагополучних сімей. У них дуже важке дитинство, бо найчастіше вони не потрібні своїм батькам. У центрі є хлопець, якому довелось три дні в холодну пору року ночувати в сараї, бо батьки забули про нього, поки гуляли. Якщо говорити про всіх, то тут у кожної дитини своя сумна історія.

- Антоніно Станіславівно, чи вважаєте ви важкою свою роботу? Мабуть, не просто бачити, як страждають діти без батьків.

-А чому ти вважаєш що вони страждають? Дітлахи в нас веселі, розумні, артистичні. Зараз буде свято і сама подивишся на наші таланти. Важко мені чи ні?Важко! Важко бачити дітей в тому вигляді в якому вони до нас потрапляють: воші, короста, бруд. Вони, як вовченята, деякі навіть розмовляти не вміють, бо ними ніхто ніколи не займався. Або даєш дитині банан, а вона не знає, що це таке! Оце важко. А коли бачиш, як вони швидко всьому навчаються, бачиш їх посмішку, тоді розумієш, що не дарма все, не дарма я тут.

- Антоніно Станіславівно, а можете розповісти одну сумну історію та іншу з щасливим кінцем?

- Гаразд, я розповім історію в якій є і великий біль, і, як на мене, щаслива кінцівка.

Є в нас хлопчина, мати якого страждає на шизофренію і раз на рік проходить лікування. Декілька днів тому опікунська рада прийняла рішення : повернути його матері. Малюк поїхав, а за чотири дні його привезла поліція знову до нас. Коли я почула , що розповіли поліціянти, в голові було одне - навіщо я його віддала? Як з'ясувалося, його мати подзвонила в поліцію і сказала, що вона вбила хлопця.

Коли примчала поліція і швидка, він, на щастя, був живий. Більше хлопчину матері не віддадуть, подали документи на позбавлення її батьківства, але в нього батько іноземець і я маю надію, що він невдовзі приїде та забере сина до себе. Отака, Машо, і болюча, і, як на мене, щаслива історія.

- А скільки в дитячому будинку всього дітей?

- Це не зовсім дитячий будинок, це центр соціально – психологічної реабілітації. Тому тут немає постійних дітей, когось віддають назад батькам, якщо вони зможуть змінити своє життя, когось навпаки, назавжди позбавляють батьківських прав, і тоді дитину переводять у дитячий будинок, де її зможуть віддати в прийомну сім'ю. Буває дітей забирають благонадійні родичі. Загалом в нас немає постійних дітей, але коли їх віддають батькам, то через якийсь час, ті горе-батьки повертаються до свого старого життя, а діти знов потрапляють до нас і це може затягнутися на роки. На даний час у нас 45 дітей, але буває і 50 - 60 дітлахів різного віку.

- Антоніно Станіславівно, я сама ще дитина, в мене є добрі, люблячі батьки і те, що ви мені розповіли, назавжди закарбується в моєму серці, в моїй душі. Коли я виросту і стану мамою то буду найкращою, найлюблячою, щоб мої діти ніколи в житті не відчули, що таке - непотрібність.

- І це, Машуню, дуже гарне рішення. Діти потребують батьківської любові щохвилини, тоді вони зможуть вирости щасливими, успішними людьми. За своїх підопічних я можу розказувати годинами, але пішли, Машо. Зовсім скоро починається свято Нового Року, наші діти чекають його з нетерпінням. Зараз вони покажуть всі свої здібності, а ми подаруємо їм щастя.

Свято Нового Року насправді будо дивовижним. Діти співали, танцювали, раділи волонтерським подарункам, яких було дуже багато. Це були і солодкі подарунки, і іграшки для менших діток, і телефони для дорослих дітей, красиві і теплі ковдри для дівчаток, новий одяг, фрукти, соки, печиво та ще багато іншого. Я бачила як сяяли їхні очі, як вони раділи тому, що відбувалося в залі, як Антоніна Станіславівна дивилась на своїх вихованців, поправляла їм новорічні костюми, підказувала вірші, садила на руки найменших , цілувала їх у щічки. Помітила в її очах та очах вихователів любов до кожної дитини.

Мені спочатку було дуже страшно зустрітися з дітлахами очима думала, що розплачуся, і я дійсно розплакалася… А знаєте чому? В один момент, під час новорічного свята, до мене підбіг хлопчина років п'яти і просто обійняв, міцно притиснувшись, саме тоді покотилися сльози. Потім знаєте що він зробив? Малюк запропонував мені цукерку зі свого подарунку! У ту мить я зрозуміла, що заради таких моментів треба дарувати навколишнім увагу, турботу, подарунки, любов і тоді ти обов'язково отримаєш те ж саме!

Волонтери та співробітники центру для малечі дійсно є справжніми героями та чарівниками, вони присвячують своє життя дітям, яким не вистачає батьківської любові, ласки, турботи, доброго слова чи погляду.

Я рада, що отримала такий досвід. Наш світ багатогранний, і сьогодні, я відкрила для себе одну з його граней.

Відео матеріал про цю поїздку ви можете переглянути за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=UCnuSTZiAZE

Автор: Карпенко Мария