Грудень – це перший зимовий місяць і час веселих новорічних свят.
Але не лише з цього приводу для нашої сім'ї грудень – місяць особливий.
14 грудня ми відзначаємо я б сказав НЕСВЯТКОВЕ свято.
Всі вже здогадалися, адже 14 грудня — пам'ятна дата для всієї України — день вшановування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Друга назва свята — «день ліквідатора».
Невеликий витяг з історії:
26 квітня 1986 року на Чорнобильській атомній електростанції сталася НАЙБІЛЬША В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА ТЕХНОГЕННА КАТАСТРОФА — чорнобильська аварія.
І лише завдяки самовідданості ліквідаторів наслідків катастрофи, величезна кількість яких заплатили за це життями та здоров'ям, аварія була локалізована.
Будівництво саркофага над зруйнованим енергоблоком було закінчене 30 листопада 1986 року.
А 14 грудня 1986 року, через два тижні, в газетах опублікували повідомлення про те, що саркофаг над ЧАЕС прийнятий в експлуатацію (тобто повністю готовий і захищає).
Дата публікації стала тим днем, коли нарешті всі змогли зітхнути спокійно.
Мій дідусь — ліквідатор. Він був серед тих, хто поїхав в атомне «пекло».
Дідусь дуже не любить розмовляти на цю тему, хоча завжди щиро радіє, коли ми його вітаємо.
Але на цей раз мій дідусь погодився дати інтерв'ю кореспондентам шкільної газети «Кристал».
- Віктор Олександрович, якби Ви знали як це небезпечно, Ви б поїхали ліквідовувати катастрофу?
- «Нас ніхто не запитував. Тоді не можна було ні ховатися, ні «косити», ні відкупитися, не було жодних хитрощів. Повістка прийшла – проходиш комісію 3-4 дні. Припустимо відмовився їхати – тобі дали довідку. Друга повістка прийшла – проходиш комісію. Припустимо ще раз відмовився – довідку дали. На третій раз відмова – довідку не дають. А це звільнення за прогули. Раніше спробуй до трудової прогули отримати! Майбутнє твоє закінчене!»
- А скільки Вам тоді було років??
- «Мені було 29. Я на ЧАЕС був 47 днів. Я на самому атомному реакторі не був. Розподілили на АРУ (рос.«автоматическое распред.устройство»). Це десь 200-300 метрів від станції. Тоді вже бетон залили. Бачили на плотині ДніпроГЕС багато стовпів і там дроти? Так от там такі ж самі. Ми під ними землю знімали.»
- Як це «знімали»?
- «Потрібно було лопатами зняти 1 метр шару землі. Викопати і винести. Потім нову землю завозили, і ми «стелили».
- А куди заражену землю вивозили?
- «Закопували. Рили траншеї, висипали туди заражену землю і закопували. Так, щоб над зараженою землею був шар 2 метри нормальної землі. І все це руками, без техніки.»
- А скільки годин на день Ви працювали?
- «Біля самої станції 2 години в день. Не більше. Ми змінами працювали. 1й день нас вивозили по селах, ніч спиш, 2га доба на пост – чергування на дорогах, вранці змінився, до обіду поспав і до станції з 13:00 до 15:00 або з 15:00 до 17:00.»
- А що Ви в селах робили?
- «В селах теж землю знімали, але півметра. Пройшовся з приладом. Де «фонить» – на півметра потрібно знімати. Приміщення міняли для жителів сел. Старі заражені будинки зносили, а з нового матеріалу будували. Образливо було від відношення місцевих жителів. Ми ж людям міняли будівлі для житла. А бабуленьки пристануть «Синочку, ну знеси сарай. Він же «фонить». А як я сама це зроблю?» Допоможеш – а потім на тебе скарга. Везуть нові дошки. Йдемо цій бабуленьці відбудовувати новий сарай. А нас за те ганяють. І дуже сильно керівництво ганяє. Навіщо ж так робити?»
-А на дорогах пости навіщо були?
- «Ну, як? Припустимий рівень радіації до 0,4 рентгена. Ось ми на дорогах і стояли: автомобілі запускали, а при виїзді перевіряли на радіацію. Якщо заражена – відправляли на миття. ДДА - дезінфекційний душовий апарат. Він паром обробляв. Не зникла радіація – ще раз пропарюєш. Знову не зникла – машина йде в могилу. Від ЧАЕС в радіусі 10 км наші пости дорогами, далі в радіусі 20 км стояли пости міліції, а в радіусі 30 км – офіцери і «доблесна» армія. Ось так нас в саме «пекло» і кинули, а зараз на це ніхто навіть не зважає. Буває відчуваєш усередині образу. Все ж таки кожна людина має права і не може бути розхідним матеріалом.»
- А як це було? Як це бути опроміненим?
- «Якщо радіацію ловиш – кашляння несамовите без зупинку і головний біль. І нічого ти не зробиш, ліки не допомагали, та тоді і не було особливо ліків. Їсти не можливо. Нас добре годували. Я в армії служив, мені є з чим порівняти. І м'ясо привозили. І порції великі були, і різноманітність. А у їдальні за столами майже нікого не було. Тому що після 2х годин біля станції так кашляєш, що тебе вивертає. У нас біля їдальнь стояли баки для вмісту шлунку. Ми все що з'їли в цих баках і залишали. Отже простіше було взагалі не їсти. Ми говорили: «Радіка за хвіст схопив». А потім день-два – організм дужає.»
- А потім наслідки були?
- «Високий тиск, інфаркт, інсульт, клінічна смерть. Ну, хоч живий. Дуже багато хто віддав життя.»
- А куди дівали заражені речі, наприклад, автомобілі?
- «Все заривали. Викопували траншею 3 метри завглибшки. Поставили в ряд авто, по ним танк пройшовся. Так 3 шари і закопуємо. І одяг наш також. Знімали все до гола, на купу скинули, приладом пройшлися – якщо радіація, тоді на миття. Теж випаровували. Якщо радіація не зникла – закопували на 2 метри. Страшний час тоді був. Місцеві жителі викопували і носили заражений одяг. Фуфайки здебільшого. Уявляєте 2 метри викопати? Це не ложкою махати. Продавали все що у них могло бути проданим. Але ми ж не закопували без причини. Так тоді стали хлором заливати в траншеї.»
- Скажіть, а Вам було лячно?
- «Ну, як сказати? А куди дітися було? Тим паче, ми ж людям допомагали. Комусь все одно довелося б це зробити. Комусь все одно довелося б померти. Нема про що розмірковувати. Було і було.»
- А хто-небудь намагався втекти?
- «Жоден.»
За найменшими оцінками в ліквідації катастрофи взяли участь не менше 90 000 осіб.
Уявляєте? 90 000! Це 7,5 стадіонів Славутич-Арена.
Подія як у фільмах, коли у когось спалахнув будинок, всі мешканці місцевості приходять на допомогу з відрами, а потім допомагають відбудувати житло. Ось так і на цей раз лишень в тисячократному розмірі. 90 000 найкращих людей з серцем, що горить, героїв поїхали на смерть без права на вибір.
Мені дуже хотілося розповісти історію мого дідуся – Нікуліна Віктора Олександровича. Тому що мій дідусь найдобріший. Він любить жартувати. І завжди розповідає що-небудь гуморне. Любить працювати. Завжди чимось зайнятий. Він хоч і на пенсії, після інфарктів, але все одно працює. Дідусь дуже любить читати книжки в жанрі «фантастика». Він дуже турботливий. Завжди відгукується на допомогу. Постійно приносить нам якісь смаколики та фрукти. Мій дідусь дуже любить готувати. Млинці, піцу, пироги, вареники, пельмені, смажену картоплю. Коли я до них приходжу в гості він завжди на кухні готує.
Ось такий він учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Мій дідусь — герой!
Як і кожен з 90 000 ліквідаторів.
| 
